У селі Симонів на західному пагорбі від села Томахів знаходяться залишки побудованої ще при польській владі в тридцятих роках орендарем Задемським каплиці – костелу. На свята приїжджав ксьондз, приїжджав з хором і відправляв службу Божу. Хор розміщався для піснеспівів високо на обладнаному криласі, але богослужіння там припинилися в 1939 році, коли владу захопили совіти.
Вулицю Підгайську дійсно вважають історичною, її намагалися перейменувати але цього робити не посміли.
В добу монголо – татарської навали 1240 року селяни перебували в збудованому в кінці вулиці кам’яному замку, оточеному водою. Там на пагорбі замку були заготовлені дубові колоди. Коли злочинці намагалися оволодіти замком, симонівці, які там перебували скочували на них ці колоди, які були заготовлені з дубів, що росли в гайку. Звідси і назва вулиці Підгайська, яка своїми будівлями тягнулася під гайок. В тридцятих роках двадцятого сторіччя це була найбільш заселена вулиця Симонова.
В 1953 році в Симонівському колгоспі головою колгоспу працював, як тоді казали, двадцятип’ятитисячник Вовк Епіфан Петрович. І ось у Гощанський район прийшла рознарядка з райпостачу на придбання малогабаритної електростанції. В райвиконкомі керівники позвали Епіфана Петровича і умовили його закупити цю електростанцію для Симонівського колгоспу. Мовляв, після встановлення електростанції, спалиться в її котельні оберемок соломи і тут тобі засвітяться «електролампочки Ілліча».
9 травня 1945 року відгриміли переможні залпи салютів з приводу закінчення війни з Німеччиною, але Друга світова війна ще продовжувалася, але ще не був переможний японський мілітаризм.
8 серпня 1945 року послідовно виконуючи договори Тегеранської, Кримської і Постдамської Конференцій глав урядів антигітлерівської коаліції було оголошено війну Японії. В рішучих битвах мільйонна Квантуннська армія – головний виразник японського мілітаризму, була розгромлена.
Тепер і згадки про цю рослину ніде немає, лише із словника іншомовних слів відомо, що це слово тюркського походження – багаторічна трав’яниста рослина з ряду кульбаб, у коренях міститься каучук.
В Симонівському колгоспі цю рослину розпочали вирощувати в 1952 році і вирощувалася вона на протязі кількох років для технічних потреб у виготовленні гуми, а з неї і гумові вироби. В ці роки я служив на військовому кораблі Сєвєрного флоту і в 1953 році я приїжджав додому у відпустку і неподалік моєї домівки були її плантації. В сонячну погоду ці рослини розпускали немовби біле велике «простирадло», а жінки тим часом виходили на ці плантації і збирали в мішки пухнасті головки насіння, щоб весною наступного року насаджувати знову.
Ранньої пори вересня 1944 року виїхала підвода, кіньми якої правила молода дівчина села Симонова Єва Іванівна Шандалюк. На підводі вмостилися два «стрибки»: Борис Франикович Юзикевич та Євстахій Логвинович Колінчук. Позаду воза сиділи голова Симонівської сільради Варфоломій Олександрович Пархомець та уповноважений від райвідділу НКВС Волощук. Їхали на хутір Заберезина і якраз проїхавши дорогою під гору біля Агатівського лісу почулася тріскотня кулемета «Дєгтярова».
Тієї передобідньої пори 1942 року полем в урочищі «Степки» йшли двоє-чоловік і жінка. Степан Соломко і в жіночому одязі переодягнений Андрій Друзюк. Із зволоженої землі поля вже пробивалося зелене руно посіяного ячменю. «Пара» йшла навмисне посівом, щоб привернути увагу управляючого дергоспом, створеного на основі бувшого довоєнного колгоспу названого на честь вождя «всіх народів» Йосипа Сталіна. Німецькі властеліни не по просту створили це сільськогосподарське підприємство нового типу. Німеччині потрібна була сільськогосподарська продукція, адже йшов другий рік війни і рейх вимагав її багато.
Мета українських повстанців була ліквідувати Зелінського, щоб перешкодити німцям викачувати зерна, м’яса й іншого. І ось це завдання випало на вищезгаданих осіб. Вони вже вислідили коли Зелінський буде виїжджати однокінною так званою «лінійкою». Побачивши двох шкідників, які прогулювались посівом, Зелінський наблизився до них.
